«ЖОВТИЙ ДІМ»: ТИХА ЕВОЛЮЦІЯ

Давні греки ставилися до таких людей неоднозначно: з одного боку, вже в V столітті до н.е. використовували поняття «душевнохворий» і пояснювали психічне захворювання як хворобу мозку й тіла, з іншого, чисто «практичного», — людину з таким ярликом могли запросто побити чи закидати камінням. Західна Європа, розпочинаючи з III століття, нинішніх пацієнтів психоневрологічних лікарень називала одержимими, пізніше — навіженими чи божевільними. У наших краях ще кілька століть тому на них дивилися як на божегнівних, тобто таких, які прогнівили Бога, за що він покарав їх недугою. Психічні захворювання були завжди, а от медичні установи, спроможні попереджати, лікувати та реабілітувати таких хворих, виникли порівняно недавно — у другій половині XVIII століття. До цього психіатрична лікарня була всім: від в’язниці з балаганними схильностями до монастирського пансіонату з вигнанням бісів. Основним її завданням було ізолювати хворих, тим самим убезпечити суспільство від буйних індивідів. В античні часи природа «божевілля» вивчена ще не була, тому до психічно хворого оточуючі ставилися насторожено.

Проте у творах греко-римських авторів є не лише деталізований опис поведінки пацієнтів із розладами психіки, а й такі поради з догляду та утримання їх: «У кімнаті хворого вікна мають бути розташованими вище, щоб не можна було викинутися ззовні; краще, щоб стіни були гладкими (виступи та прикраси погано діють на хворого). Слух у хворих загострений, тому в усьому домі має бути тиша. За можливістю підтримувати в хворого бадьорий настрій... Буйних слід зв’язувати». Подібна толерантність до людей із психічними захворюваннями виявиться лише через кілька століть, в епоху пізнього Відродження.

У середні віки відродилися демонологічні погляди на психіатричну хворобу. Спочатку одержимими зайнялися монастирі. На чолі новоутворених притулків і пансіонатів стояли ченці-знахарі, котрі й керували всім лікувальним процесом. За тих часів диявольське походження психічного розладу було настільки незаперечним фактом, що частина середньовічних орденів (бенедиктинці, іоаніти тощо) «жила» виключно за рахунок медичної практики. Про першу середньовічну лікарню достовірних відомостей немає. Відомо лише, що виникла вона чи то на території Німеччини, чи то в Іспанії.

Уже в XVI столітті в багатьох державах Центральної Європи (Німеччині, Іспанії, Швейцарії, Швеції, Франції та Англії) психіатричних закладів стало більше. Середньовічний «жовтий дім» був чимось середнім між в’язницею суворого режиму та лікарнею на військовому положенні. Велика частина «пацієнтів» сиділа на ланцюгах. До неслухняних застосовувалися батоги, що вважали безперечним терапевтичним ефектом: через тілесне страждання «убивали» страждання душевне. У зв’язку з цим пригадується знаменитий лондонський Бедлам (перекручена назва Віфлеєма), що успішно функціонував уже з кінця XIV століття. Мало того, що цей «лікувальний» заклад широко практикував майже інквізиторські методи, так він ще й влаштовував своєрідні шоу: у свята, за певну плату. Будь-який бажаючий міг прогулятися до «здичавілих» хворих. Слід сказати, що подібні розваги лондонське населення сприймало з захватом.

XVIII—XIX ст. внесли в розвиток психіатрії величезні зміни: починаючи з розуміння психічної хвороби та закінчуючи новими методами лікування. «Класична» містика відступає на другий план, щоб до кінця XIX століття зникнути остаточно. Завдяки знаменитому лікарю, французькому академіку Філіпу Пінелю з хворих, уперше за всі попередні століття, знімають ланцюги. Пінель першим починає говорити про психіатричні лікарні як про лікувальні пункти. «...Сім’я та друзі, — зазначає він, — не можуть забезпечити хворому належний догляд і лікування». Прогресивні погляди цієї людини зробили його не лише консультантом при дворі Наполеона, а й здійснили революцію в сфері психіатрії.

Та якщо в одній частині «жовтого дому» панував прогрес, то в іншому його крилі панувало глибоке середньовіччя. Так, у Німеччині кінця XVIII—XIX століття «...хворі сиділи на ланцюзі у вузьких карцерах, голі, зовсім здичавілі; їжу та питво подавали їм у мідних кружках на ланцюжках». Продовжували застосовувати батіг, «для розмаїття» замінюючи його іноді палицею. Навіть блискучі лікарі, серед них знаменитий Рейль (відкрив одну з ділянок головного мозку), у своїй практиці застосовували, м’яко кажучи, досить антигуманні методи лікування. У своїх «Рапсодіях» Рейль стверджує, що деяких пацієнтів слід лікувати переляком: несподіваним дотиком вивернутої навиворіт шуби чи кистю скелета в темряві. Тим часом німецький лікар розповідає про абсолютно серйозні і дійові механізми лікування, наприклад, психіатричний театр, вплив якого сучасна психіатрія визнає безсумнівним терапевтичним ефектом.

Ось далеко не повний перелік того, чим до 60-х років XIX століття користувалися психіатри під час лікування хворих: «мішок» (пацієнта саджали в мішок, у такий спосіб «жертва» мала «переконатися в безцільності своїх руйнівних дій»), «гамівний стілець», «гамівне ліжко», «шкіряна маска» (проти криків і стогонів), «обертове колесо» (у його середині хворий крокував до знемоги), «обертове ліжко» (від 40 до 60 обертів за хвилину). Практикувалося також припікання розжареним залізом (із тією самою метою, що палиця чи батіг).

Ю.Каннабіх у «Історії психіатрії» наводить такий досвід лікування збудженого хворого: «...його саджали на гамівний стілець, прив’язували, робили кровопускання, ставили 10—12 п’явок на голову, обкладали тіло крижаними рушниками, давали хороший прийом проносної солі». Така «допомога» була характерна для ряду країн. Та у Франції, Англії, Шотландії (із системою open air), Швеції та частині інших європейських держав лікування людей із розладами психіки було більш гуманним.

Російська психіатрія в XVIII столітті залишалася на рівні XV—XVI віків. У 60-х роках XVIII століття в галузі психіатрії розпочалося якесь пожвавлення, та коли справа дійшла до будівництва лікарні, то ніхто у величезній Росії, навіть члени Академії наук, не знали з чого розпочинати та якими принципами керуватися в роботі.

Перший «жовтий дім» відкрили у Новгороді лише 1776 року. Потім — петербурзька лікарня, полтавське відділення, харківська лікарня. Лікувальний «інвентар», наприклад, полтавського відділення нараховував сімнадцять «ременів сиром’ятних» і одинадцять «ланцюгів для приковування». У штаті значилися лікар, одна «поварка», дві пралі, кілька солдатів з інвалідної команди, а на підмогу їм, у екстрених випадках, — кілька вуличних волоцюг...

У другій половині XIX століття ситуація у вітчизняній психіатрії різко змінилася. За якісь сто років вона «стрибнула» далі, ніж за кілька попередніх століть. І.Балинський, І.Мержеєвський, В.Бехтерєв, В.Кандинський, А. Кожевников, С.Корсаков і багато інших зробили величезний внесок у розвиток не лише вітчизняної, а й світової науково-практичної психіатрії. Умови утримання хворих, методи лікування та підготовка кадрів значно удосконалилися. Проте, якщо в Англії психіатрична допомога надавалася 80% хворих, у Німеччині — близько 60, то в Росії — не більш 30%. Позначалося й фінансове становище, і своєрідна ізоляція від західних науково-практичних відкриттів, і тривалий «непрофесіоналізм» вітчизняної «науки про душу».

І сьогодні ми класично відстаємо від усіх найближчих сусідів і не сусідів як мінімум років на 50. За кордоном і медперсонал, і самі пацієнти оперують навіть іншими поняттями, не кажучи вже про засоби лікування. «Пацієнтів» немає, є «користувачі» чи «клієнти»; надання психіатричної допомоги проходить на рівні «рівний рівному», а в США вже давно кажуть про психологічну сумісність лікаря, який лікує, і пацієнта. Якщо в нашому суспільстві людина з психічним захворюванням викликає серйозні побоювання і занепокоєння, то в інших країнах людей із такими хворобами не тільки «розуміють», а й надають психіатричну допомогу, розуміючи, що часто ввійти у світ пацієнта чи, навпаки, вивести його з ірреального світу, може лише колишній пацієнт. На жаль, ми ще надто далекі від подібної практики.